"Два роки заради майбутнього", або "откуда есть пошли донецкие"?

Правду, що ж насправді коїлося і коїться у вищих сферах, ми дізнаємося тільки тоді, коли випадок призводить до розсекречення окремих документів. З першими двома тезами можна погодитися, з останньою – із застереженням. Реальні наміри політиків справді приховані подалі від людського ока – така специфіка цієї діяльності (ніхто ж не стане звинувачувати хіміків, що вони не розповідають на кожному кроці, як з побутових предметів зробити бомбу?). Але інколи відкрита інформація може сказати про політику та політиків більше, ніж тонни компромату. І у краплі можна дізнатися про смак океану. 

1997 рік. Популярний прем’єр-міністр Павло Лазаренко розповідає про новий курс реформ. Юлія Тимошенко тільки-но (січень) принесла свою першу депутатську присягу. Партія регіонального відродження України (у майбутньому – Партія Регіонів) буде зареєстрована лише у листопаді цього року, і на майбутніх парламентських виборах у 1998 році візьме 0,9%. На парламентському Олімпі – Народний Рух, КПУ, СПУ, але реальна влада у Леоніда Кучми.

Цього року виходить у світ книга президента Ліберальної партії України, колишнього губернатора Донецької області Володимира Щербаня "Сповідь перед сном, або два роки заради майбутнього", у якій той дещо наївно відкриває завісу над самою що не є профазою зародження нинішньої партії влади під назвою "донецькі".

Якщо дуже стисло, то на сторінках книги Щербань розповідає, як він керував Донеччиною у 1994-1996-х роках, будував лікарні і школи, піднімав сільське господарство, допомагав ветеранам, а, головне, – реформував вугільну галузь. Логіка цього реформування була простою –галузь у занепаді, оскільки значна частина шахт та вугільних об’єднань перебуває у державній власності. Ось цю гірничу промисловість і слід приватизувати. У доброго господаря все піде на лад.

"Подібно до скупого Кощея, – пише Щербань міністру В. І. Полтавцю, – сидить Вуглепром на покладах з чорного золота... Монополія Вуглепрому призвела до того, що директори шахт та об’єднань не відчувають себе повноцінними керівниками підприємств та організаторами виробництва. Їхня ініціатива скована по руках і ногах міністерськими ухвалами". І закінчує листа ледь не ультиматумом: "...Якщо міністерство зі всім його апаратом не у змозі довести галузь до пуття, віддайте області її шахти! Ми впораємося... Надійно і по-господарськи".

Потрохи, реалізовуючи програми і проекти, добиваючись від міністерства та Президента поступок, область у реформи втягнулася...

Закінчилося "правління" Щербаня у липні 1996 року, одночасно з масовими страйками шахтарів, яким місяцями не виплачували зарплату. 18 липня, за пропозицією прем’єр-міністра Павла Лазаренка, Кучмою було підписано відповідний указ про відставку Щербаня.

Тоді ж Лазаренко заявив і щось подібне до цього: гроші, відправлені Кабінетом Міністрів і отримані шахтами за продане вугілля йшли не на виплату зарплат шахтарям, а на рахунки якихось дутих підприємств, які потім миттєво лопалися разом із згадками про перераховані гроші. Внаслідок цього було порушено більше 45 кримінальних справ проти директорів шахт. "Узнавши про все це, я сам себе запитав: як враз виникло в області таке тотальне порушення законодавства і чи так це насправді?", – дивувався Володимир Щербань.

Це – початок і кінець губернаторства Щербаня. А що ж було між ними?

А між ними була діяльність команди, яка прийшла до влади внаслідок перемоги Щербаня на виборах голови обласної ради влітку 1994 року.

До слова кажучи, виграв він їх дуже оригінально. "І все ж таки ми ще не втратили надію на те, що другого туру можна уникнути. З цією метою на засідання обласної виборчої комісії був спеціально запрошений представник апарату Верховної Ради України Михайло Шкурат, що був куратором нашої обласної ради. М. Шкурат зачитав звернення групи народних депутатів України від Донецької області (серед них був Євген Щербань, Володимир Ампілогов та інші), в якому, посилаючись на низку порушень, що мали місце під час голосування по кандидатурі голови облради, пропонувалося переглянути бюлетені, визнані недійсними. Була думка: серед них можна виявити голоси на мою підтримку. Таким чином добиралися б голоси, яких не вистачало, і людям не треба було б ще раз іти на вибори... Але підсумки виборів вже оприлюднено, і зворотного ходу, природно, не буде".

Жодним чином не соромлячись, Щербань розповідає про використання адміністративного тиску на виборчу комісію. Проте другий тур все ж виграв.

Отже, команда.

Заступник Щербаня по комісії з питань бюджету у Верховній Раді України (тоді ще дозволялося сумісництво) – Микола Азаров.

Заступник голови Донецької обласної ради з витань роботи виконавчих органів влади, а нині заступник голови Адміністрації Президента Станіслав Скубашевський. 

Заступник голови облради Володимир Рибак.

Нинішній мер Донецька, а тоді перший заступник голови обласної ради Олександр Лук'янченко.

Заступник голови облради з базових галузей Віталій Гайдук. Нині – співвласник корпорації "Індустріальний союз Донбасу" (11 у списку "200 найбагатших українців" за версією журналу "Фокус").

Спочатку – заступник голови Донецької облради з організаційної роботи, згодом в 1995-1996 роках заступник голови Донецької облдержадміністрації з питань розвитку ринкових відносин, приватизації, реформування економіки та праці, вугільної промисловості – Андрій Клюєв. Хто такий – пояснювати не треба (22 у списку "200 найбагатших українців" за версією журналу "Фокус").

Працювали у команді і менш відомі особи. Наприклад, нинішній заступник голови правління Укргазбанку Олексій Крихтін.

Щоправда, не всі "донецькі" "спрацювалися" зі своїм губернатором. Тодішній мер Маріуполя Михайло Поживанов, наприклад, заявляв, що Володимир та Євген Щербані погрожували йому розправою. Сьогодні Поживанов оголошений у розшук за звинуваченням у розкраданні державних коштів у сумі майже 35 млн. грн. у бутність ним головою Держкомрезерву.

Що у ті роки об’єднувало "донецьких", які критерії "членства" були у цій "партії" на зорі її зародження? Дамо слово народному депутату Євгену Щербаню (листопад 1995): "Стає очевидним, що під гаслами боротьби з мафією і корупцією йде планомірне послаблення провідних комерційних структур, усування політичних і економічних лідерів в Донецькому регіоні з метою оволодіння ринком збуту газу, електроенергії, нафтопродуктів. Коротше кажучи, йде прихована інтервенція в політичному і економічному аспектах. Мене небагато часу, і всі ключові посади в області (у силових структурах і держадміністрації) будуть зайняті представниками інших регіонів, а головними постачальниками енергоносіїв та імпортерами високоліквідних товарів будуть, звичайно, фірми, що відбивають їхні інтереси, а вам, нинішнім підприємцям і вашим дітям доведеться стояти у черзі за дозволом стати багатим, і далі ларька вас не пустять. Виникає питання номер один: "Що робити?" Вихід один: боротися, боротися за себе та своїх дітей, свою родину і свою землю".

Бойова риторика, погодьтеся. Та й скінчив життя Євген Щербань зовсім не у мирній обстановці.

Але повернемося до його промови. Інтервенція? З боку кого? Боротися? Проти кого? Певно, проти тих, хто зацікавлений в оволодінні "ринком збуту газу, електроенергії, нафтопродуктів". А хто ж у ті роки був основним гравцем на вітчизняному ринку енергоносіїв?

Володимир Щербань, взагалі, дуже зрідка висловлюється у своїй книзі про когось категорично. Але такі приклади є.

"Президент Л. Кучма чомусь саме мене "викликав" на відверту розмову. Суть її зводилась до такого: що я думаю, якщо головою уряду він призначить П. Лазаренка, першого віце-прем’єр-міністра: Я відповів рішуче і відверто: я проти. Чому? – постало відразу ж питання... Така людина, – додав я, – може працювати у будь-якій системі, соціалістичній, капіталістичній, але вона не творець нової системи, яка у нас, в Україні, на жаль, відсутня".

Непереконливі аргументи. Тут, схоже, ще щось малося на увазі. А пригадуючи вислови Лазаренка про ситуацію на Донбасі, і взагалі закрадається підзора, що між "донецькими" і "дніпропетровським" співпраці у 1990-х не склалося.

Як не складається вона і сьогодні.

Приклади? Не буду я їх наводити. Лише поставлю декілька риторичних запитань:

Хто виграв від форсованої приватизації вугільної галузі всередині 1990-х років?

Хто контролював енергоносії, а хто промисловість, і чому між ними неможливо було порозуміння?

У який спосіб тривало протистояння у 1990-х, і які методи використовуються сьогодні?

Чи не звідти росте "коріння" нинішньої конфронтації?

Цікаві запитання? Однак відповідь на них ми одержимо, схоже, дуже не скоро. А може й, взагалі, не дізнаємося ніколи.

Деталі справді приховані.

Але сутність справи, здається, зрозуміло.

P.S. Може скластися враження, що я захищаю "дніпропетровських", взагалі, і Лазаренка, зокрема. Це не так. Просто вони програли. А історію пишуть переможці.