Новини | без цензури!

1/3

Президентські вибори-1999: як це було. Частина 2

Одна з успішних технологій, яку використав Леонід Кучма та його команда під час виборів 1999 року полягала в тому, щоб розпорошити електорат демократів і лівих серед великої кількості претендентів.

 

Ми вже писали, що відомі українські аналітики, серед яких Тарас Березовець, Володимир Фесенко, Вадим Карасьов та інші, вже зараз вважають, що вибори президента у 2015 році дещо нагадуватимуть президентську кампанію 1999 року. Зараз важко сказати, скільки кандидатів від опозиції та так званих «незалежних» братимуть участь у перегонах 2015 року, скільки їх дійде до першого туру, але можна сказати з точністю: технологія винайдена командою Кучми у 1999 році спрацювала тоді, і спрацьовувала під час наступних президентських виборів. 

 

     

     Чим більше кандидатів, тим краще?


     

     Суть стратегії команди Леоніда Кучми, який йшов на другий президентський термін полягала в тому, щоб розпорошити лави опонентів. Річ у тім, що наприкінці першого терміну президентства, Леонід Кучма мав доволі малий рівень підтримки виборців. Хоча, соцопитування показували доволі значний рівень підтримки 35-45% за різними опитуваннями, виборці скептично ставилися на початку 1999 року щодо Кучми. 

 

     

  Причини були як ідеологічні, так і економічні. В Україні залишалася напруженою соціально-економічна ситуація, зростало безробіття, знижувався добру населення, гальмувалися необхідні реформи. Восени 1999 р. перед Україною були два можливі шляхи розвитку: або йти шляхом соціально-економічних реформ, стати справді європейською країною, спрямувавши на це всі зусилля Й ресурси, або бути відкинутою назад і потрапити на узбіччя історичного процесу.

 

 

  За цих умов у певної частини громадян, особливо старшого віку, посилилася ностальгія за радянським минулим, чим і намагалися скористатися на президентських виборах представники лівих сил, розгорнувши під час передвиборної кампанії бурхливу пропаганду. Політична боротьба набула особливої гостроти.

 

 

K

 

  Прихильники лівих сил відверто ностальгували за радянським минулим, прихильники націонал-демократичних сил не бачили у Кучмі свого лідера. До того ж, у лівого і правого електорату не було єдиного лідера. І тут цим скористалися технологи кучми.

 

 

  У ЦВК було зареєстровано 15 кандидатів, двоє з них зняли свої кандидатури. До першого туру дійшло 13 кандидатів. 

 

 

  За ради справедливості, не слід вважати, що усі вони крім Кучми і Симоненка, були технічними кандидатами. Багато хто з них свято вірив у власну перемогу у президентських перегонах. І вірили наївно…

 

 

  Ось ці наївні люди. Про кожного з них слід сказати по кілька слів (крім Леоніда Кучми та Петра Симоненка, про них детально говоритимемо далі)

 

 

  Базилюк Олександр Філімонович



Базилюк


  Олександр Базилюк – фігура колоритна. Вчений-марксист, він відчував дискомфорт від перебування у лавах КПУ. І шукав нові шляхи розвитку комуністичної ідеології. За що його й не любили колеги комуністи. 

 

 

  Він Закінчив Московський державний університет імені Ломоносова, там також навчався в аспірантурі (1966–1969) і в докторантурі (1987–1989). Доцент, кандидат філософських наук, автор ряду книг і статей із соціології і соціальної філософії. Більше 25 років викладав в Донецькому державному університеті.

 

  У 1992 році створив Громадянський конгрес України, пізніше перейменований в Слов'янську партію. Староста «Конгресу російських організацій України» (з 1996 р.), один із засновників «Союзу православних громадян України». З липня 1995 р. по липень 1998 р. — член Ради співвітчизників при Державній думі Російської Федерації.

 

 

   Виставляв свою кандидатуру на президентських виборах 1999 року (отримав 0,14% голосів) і 2004 року (0,03%). Був делегатом Першого Сєверодонецького з'їзд (листопад 2004 року).

 

 

  На 18 з'їзді партії (17 квітня 2010 року) вийшов у відставку по хворобі і був вибраний «почесним головою».

 

 

  Автор монографії «Соціальна філософія неомарксизму» (1989).

 

 

Володів німецькою, англійскою, італійською і французьскою мовами.

 

 

  Вітренко Наталія Михайлівна



Вітренко

 

Наталія Вітренко – наступний кандидат із когорти лівих на виборах 1999 року. Як і Базилюк, вона свято вірила у свою перемогу. Навіть перемога Кучми не охолодила тоді її віри у себе. 

 

 

   Наталія Вітренко - український політик, лідер Прогресивної Соціалістичної Партії України. Наталія Вітренко є одним з найбільш проросійських політиків України, часто підтримує радикальні проімперські сили. Політичні погляди та програма Вітренко характерні анти західною позицією — вона виступає проти вступу до НАТО та інтеграції України в деяких міжнародних організаціях, і натомість підтримує міждержавний союз з Росією та Білоруссю. 

 

 

  Завдяки своїй, часом неординарній та занадто радикальній поведінці Наталію Вітренко порівнюють з праворадикальним російським політиком Володимиром Жириновським.

 

 

    В лютому 1996 р. Вітренко почала створення своєї власної партії — Прогресивної Соціалістичної Партії України (ПСПУ). Установчі збори ПСПУ відбулися 20 квітня 1996 року. У виборах до Верховної Ради 1998 року, ПСПУ отримала 4,04 % голосів і потрапила до парламенту, де Вітренко очолила фракцію ПСПУ. На наступних, президентських виборах в 1999 р. партія Наталії Вітренко зайняла 4-те місце за кількістю голосів. 

 

 

  Габер Микола Олександрович



Габер


  Микола Габер – один із найбільш загадкових, разом з тим, розпіарених політиків середини 90-тих початку 2000 років. 

 

 

     Він - кандидат біологічних наук, автор 60 наукових праць. Був членом Політради Конституційно-демократичної партії. З 1998 по 2002 роки — Народний депутат України 3-го скликання, обраний за списками ПСПУ. Разом з тим, він не переймався фракційною приналежністю. Габер міняв фракції і партії, як рукавички англійський джентльмен. Дивіться самі: він член фракції ПСПУ (травень — червень 1998), позафракційний (2 — 3 червня 1998), член фракції «Громада» (червень 1998 — березень 1999), уповноважений представник фракції «Батьківщина» (з березня 1999).

 

 

Кармазін Юрій Анатолійович



pr_b4407


Про Юрія Кармазіна говорити багато вряд чи потрібно. Він, навіть попри те, що не потрапив у парламент 7 скликання, і досі є впливовим політиком. А у 1999 році, коли загинув В’ячеслав Чороновіл, Юрій Кармазін пішов здобувати президентський пост, як висуванець від своєї партії ПЗВ. Чи варто говорити про те, що він, як і інші кандидати від правих, не узгоджував з іншими колегами власних дій. І його висунення не обумовлювалося нічим, крім його власних амбіцій. 

 

 

Свідчення цьому – результат першого туру, в якому Юрій Кармазін у першому турі отримав 90793 голосів виборців (0,35%) отримавши 10-е місце серед 13-и претендентів.

 

 

Кононов Віталій Миколайович



Кононов


В політику Віталій Кононов прийшов в 1990 році, коли — як активіст громадської організації «Зелений світ» — був обраний депутатом Київської міської ради. В цей же час, завдяки його зусиллям, Київ був проголошений територією, що потерпіла від Чорнобильської катастрофи. З 1990-го року — член Партії зелених України, учасник всіх партійних з'їздів. В 1992 році обраний головою ПЗУ.

 

 

Кононов був  делегатом І з'їзду Європейської федерації зелених партій (Відень, 1996 рік), З березня 1998 по квітень 2002 — Народний депутат України 3-го скликання, обраний за списком ПЗУ обраний, працював в парламентському комітеті з питань молодіжної політики, фізичної культури і спорту, очолював фракцію ПЗУ.

 

 

У 1999 році було цілком очевидно, що Віталій Кононов та «зелені» не наберуть на виборах вагомих результатів, а з огляду на подальші трансформації парії і фракції у ВРУ, можна сказати, що ПЗУ і Кононова використали у розпорошені прихильників демократичних сил. 

 

 

Костенко Юрій Іванович



Kostenko


Юрій Костенко – один із тих, хто пішов на розкол НРУ і відкрито виступав проти В’ячеслава Чорновола. З моменту свого приходу у політику в  Юрій Костенко – один із небагатьох опозиційних політиків, які вправно робили державну і політичну кар’єру. Про це свідчать факти його біографії. 

 

 

1990–1994 — народний депутат України 12-го (1-го) скликання, заступник голови, з жовтня 1992 р. — член Комісії з питань екології. Входив до Народної Ради.

 

З жовтня 1992 р. — міністр охорони навколишнього природного середовища України.

 

1994–1995 — Народний депутат України 2-го скликання (висунутий виборцями). Член Комісії з питань ядерної політики та ядерної безпеки. Член депутатської фракції НРУ.

 

3 липня 1995 р. — 8 травня 1998 р. — міністр охорони навколишнього природного середовища та ядерної безпеки України.

 

З 1998 року – народний депутат (НРУ, № 5 в списку). Заступник голови Комітету з питань паливно-енергетичного комплексу, ядерної політики та ядерної безпеки з липня 1998 р.

 

Про роль Костенка у знищенні НРУ ми говорили у попередній статті, коли аналізували вплив загибелі Чорновола на вибори 1999 року. І як факт – Юрій Костенко йде на вибори президента у 1999 році, як формально незалежний кандидат, а у дійсності – як альтернатива Геннадію Удовенку, якого підтримували націонал-демократи. 

 

 

  Марчук Євген Кирилович



_tim5723


  Євген Марчук на вибори президента йшов, як незалежний кандидат. Він явно розраховував на частину голосів правого і центриського електорату.  Він – представник особливої когорти у українській політиці. Пройшов усі службові щаблі КДБ/СБУ від молодшого лейтенанта до генерала.

 

 

  Його політична зірка спалахнула, коли Марчук 5 червня 1991 р. на засіданні Верховної Ради УРСР конституційною більшістю (344 голоси – «за») був призначений Державним міністром з питань оборони, національної безпеки і надзвичайних ситуацій УРСР. А далі пішло і поїхало:

 

 

  6 листопада 1991 року Є. Марчук конституційною більшістю (307 - "за") Верховної Ради першого демократичного скликання на конкурсній основі був призначений першим Головою Служби безпеки України (1991-1994).

 

 

  Указом Президента України Л.Кравчука (N 348/94) від 1 липня 1994 року (між першим і другим туром президентських виборів 1994 року) Є.Марчук призначається віце-прем’єр-міністром в Уряді В.Масола, відповідальним за організаційно-правове, фінансове і соціальне забезпечення всієї оборонної і правоохоронної системи держави.

 

 

  31 жовтня 1994 року Указом Президента Л.Кучми (N 647/94) Є.Марчук призначається Першим віце-прем'єр-міністром України - Головою Координаційного комітету при Президентові України по боротьбі з корупцією і організованою злочинністю.

 

 

 Президент Л.Кучма указом від 3 березня 1995 року (N 166/95) призначив Є.Марчука виконувачем обов’язків Прем’єр-міністра, а згодом призначений Прем’єр-міністром України.

 

 

У грудні 1995 р. на довиборах до Верховної Ради по Миргородському виборчому округу (№ 324) був обраний народним депутатом у першому турі (його підтримали 83,71% виборців при шести претендентах). У парламенті був обраний до Комітету з питань оборони і державної безпеки, а у жовтні 1996 року очолив фракцію «Соціально-ринковий вибір».

 

 

Далі почалися розбіжності з Кучмою, і той своїм Указом від 27 травня 1996 року (N 378/96) увільнив Є.Марчука «з посади Прем’єр-міністра України у зв’язку з виконанням ним функцій і повноважень народного депутата.  Пояснення Адміністрацією Президента Л.Кучми такого рішення на публіку було анекдотичним: «за створення власного політичного іміджу».

 

 

У березні 1998 року на чергових виборах до Верховної Ради України, не вступаючи у члени партії СДПУ(о), увійшов під другим номером до першої п’ятірки її списку, очолюваного президентом України Л.Кравчуком. Був обраний керівником фракції СДПУ(О), а згодом очолив Комітет з питань соціальної політики та праці. Через те, що СДПУ(о) прийняла рішення підтримати Л.Кучму на президентських виборах 1999 року, Марчук у грудні 1998 р. склав із себе повноваження керівника фракції цієї партії в парламенті, а невдовзі взагалі вийшов з її складу і приєднався до депутатської групи «Незалежні». 

 

 

Євген Марчук заявив про участь у президентських виборах 1999 р. Його підтримали партії Всеукраїнське політичне об'єднання «Державна самостійність України», Конгрес українських націоналістів, Партія «Соціал-демократичний союз», Українська республіканська партія, Українська селянська демократична партія, Християнсько-народний союз, низка регіональних організацій Всеукраїнської партії трудящих, які створили Всеукраїнське громадське об’єднання «У XXI сторіччя – з Євгеном Марчуком».

 

 

Про роль і методи Євгена Марчука ми ще поговоримо в наступних публікаціях, аналізуючи хід президентських перегонів у 1999 році. 

 

 

Мороз Олександр Олександрович



b2ab02a808bbc87a8503a7e03a0f74e9


Про Олександра Мороза навряд чи є сенс говорити багато. У свідомості багатьох він асоціювався, як один із «стовпів» держави Україна, і попри ліві погляди, завжди був державником. 

 

 

До того ж Олександр Мороз з перших місяців обрання Леоніда Кучми президентом, став найактивнішим і найпослідовнішим його опонентом. До того ж, опонентом публічним і послідовним. 

 

 

Це й мало б дозволити Морозу виграти вибори у Кучми. І це ж внесло розкол у табір прихильників лівої ідеї. У першому турі виборів Мороз  здобув 11.29 % (3-є місце).

 

 

Олійник Володимир Миколайович



Олийник

 

Володимир Олійник – готовий герой для політичного авантюрного роману. Його політична кар’єра уособлює всі риси новітнього українського політика. Важко знайти партію, до якої не причетний був би Володимир Миколайович. Дивлячись на нього думаєш – як швидко людина може міняти свої погляди… І починаєш гадати, а чи є ці погляди у нього. Така політична всеїдність і гарантувала Олійнику довге життя у політиці. 

 

 

У пам’ятному 1999 році у політику прийшов Володимир Олійник з міських голів. З липня 1994 року — голова Черкаської міської ради, в квітні 1998 — Черкаський міський голова. Кандидат у Президенти України у 1999 році, висунутий зборами виборців міста Кіровограда (цікаво, що не Черкас), 27 жовтня зняв кандидатуру на користь Євгена Марчука.

 

 

А про партійну всеїдність Олійника говорить його політична біографія. Спочатку він член Української республіканської партії «Собор» (УРП «Собор»),  заступник голови УНП «Собор», член Центрального проводу УРП «Собор», заступник голови, член спеціальної ради «Громадської ініціативи «Форум національного порятунку». Довірена особа кандидата на пост Президента України Віктора Ющенка в ТВО № 197. 

 

 

У 2002 — кандидат в народні депутати України за виборчим округом № 201, Черкаська область. У 2006 році став Народним депутатом України від Блоку Юлії Тимошенко за № 30 в списку. На час У вересні 2007 року перейшов до Партії Регіонів. Де й щасливо працює і донині. 

 

  

Онопенко Василь Васильович



Онопенко


У політику Василь Онопенко прийшов у саудівській мантії. До 1991 року він працював у різних судах від Літинського районного де, починав кар’єру, до Верховного Суду УРСР. 

 

 

Політика відкрила двері для Онопенка у 1991 році, коли він був призначений заступником міністра юстиції України з питань законодавства. У жовтні 1992 р. став міністром юстиції України.

 

 

У 1994 році очолив Партію прав людини. Після об'єднання ППЛ з СДПУ і Українською партією справедливості обраний головою Соціал-демократичної партії України, що з 1996 р. отримала назву Соціал-демократична партія України (об'єднана).

 

 

Звільнився з посади міністра юстиції у серпні 1995 року на знак протесту про неналежного розслідування подій 18 липня 1995 р. на Софійській площі (побиття міліцією людей під час поховання патріарха УПЦ-КП Володимира).

 

 

Обраний до Верховної Ради за об'єднаних соціал-демократів (третє місце у списку після Леоніда Кравчука та Євгена Марчука). У жовтні 1998 року був позбавлений посади голови СДПУ(О) і разом з однодумцями створив Українську соціал-демократичну партію. У Верховній Раді перейшов до групи «Незалежні».

 

 

У 1999 році від імені УСДП балотувався на посаду президента. Здобув менше 1 % голосів.

 

 

Ржавський Олександр Миколайович



Ржавський

 

Дані про Олександра Ржавського на сайті ЦВК скупі: «1959 року народження, громадянин України, член Всеукраїнського політичного об’єднання «Єдина Родина», освіта вища, закінчив Полтавський кооперативний інститут в 1991р., спецiальнiсть за освiтою - економіст, народний депутат України, проживає в м.Києві». 

 

 

Відомо також, що народний депутат України 3-го скликання Олександр Ржавський  у 1998 році був обраний від 46 виборчого округу — Артемівськ, Красний Луч, Донецької області), президент корпорації «Корал». Брав участь у виборах Президента України 1999 року (отримав 0.37% голосів виборців) і 2004року (отримав 0.03% голосів). Як тепер кажуть політтехнологи – класичний технічний кандидат. 

 

 

Ткаченко Олександр Миколайович



Ткаченко


В президенти Олександр Ткаченко йшов не вперше. У 1991 році він був зареєстрований, як кандидат у президенти від СПУ, незадовго до виборів зняв кандидатуру на користь Леоніда Кравчука.

 

 

На президентську посаду у 1999 році Ткаченко претендував з посади Голови Верховної Ради, яку й обіймав під час виборчої кампанії. 27 жовтня зняв свою кандидатуру на користь Петра Симоненка.

 

Ткаченко - член КПРС (1967–1991), потім - заступник голови СелПУ (12.1996-2001рр.).

 

Політичну кар’єру завершив у 2007 році на теплому місці голови Наглядової ради Тендерної палати України. 

 

 

Удовенко Геннадій Йосипович



Hennadiy_Udovenko


Геннадій Удовенко – кадровий дипломат спочатку УРСР,  а потім і незалежної України. 1991-1992 — заступник Міністра закордонних справ України — Постійний Представник України при ООН, м. Нью-Йорк, вересень 1992-серпень 1994 — Надзвичайний і Повноважний Посол України в Польщі. 25 серпня 1994-17 квітня 1998 — Міністр закордонних справ України. Президент 52-ї сесії Генеральної Асамблеї ООН (вересень 1997-вересень 1998). 

 

 

Крім цього, Геннадій Удовенко був визначним опозиціонером. Березень-травень1999 — в.о. голови НРУ, травень 1999-травень 2003 — голова НРУ. На виборах 1999 року він у першому турі набрав  319 778 голосів (1.22%), це 7-е місце серед 13 претендентів.

 

 

Фактично, Удовенко був правонаступником Чорновола, як опозиційний кандидат. Але через чвари у націонал-демократичному таборі, ці політики не спромоглися висунути Удовенка чи когось іншого єдиним демократичним кандидатом. 

 

 

«Поділяй і владарюй»



Цей імперський принцип сповна використали технологи Леоніда Кучми уже на етапі висунення кандидатів. За президентське крісло боролися 5 лівих кандидатів:

 

 

Петро Симоненко — КПУ


Олександр Мороз — СПУ


Наталія Вітренко — ПСПУ


Олександр Базилюк — СП


Олександр Ткаченко – СелПУ;


 

Умовно-демократів було більше:

 

 

Євген Марчук — незалежний


Юрій Костенко — незалежний


Геннадій Удовенко — НРУ (Рух)


Василь Онопенко — СДПУ(о)


Олександр Ржавський — «Єдина Родина»


Юрій Кармазін — ПЗВ


Віталій Кононов — ПЗУ


Микола Габер — ППУ


Володимир Олійник – незалежний.


 

І лише одного кандидата його команда позиціонувала, як послідовного державника, провідника ринкових і соціальних реформ, центриста і державного діяча – Леоніда Кучму…

 
 
 
 
 
 
 
 
 
 
 

Поділитись новиною:

25 Вересня, 2013

Найкоментованіші новини

Автор матеріалу: Павло Горбанський

Коментарі

Дану новину ще ніхто не коментував. Ви можете бути першим!

Залиште свій коментар


*не обов′язково

Залиште свій коментар через Facebook

Залиште свій коментар через Вконтакте